Критика різних пролайф-ідеологій

AI Машинний переклад з англійської (AI).

1. Права людини

Права людини часто вважають абсолютним захистом, який має постійно розширюватися. Це хибна рамка. Права корисні лише тому, що служать більшій меті: допомогти спричинити вимирання.

Права людини не викорінюють і не зменшують страждання. Закони можуть забороняти зґвалтування, насильство, дискримінацію і рабство, але те, що щось стало незаконним, не змушує його зникнути. Ці речі тривають навіть там, де діє сильний правовий захист, зокрема у випадках, про які ніхто не повідомляє. Права можуть визначати, як суспільство реагує на страждання; вони не можуть усунути саму здатність страждати. До того ж права людини тримаються на системах покарання, таких як ув'язнення. Ізоляцію чи покарання злочинців вважають необхідним злом для стабільності суспільства, але сильні страждання ув'язнених не можна просто відкинути чи ігнорувати. Правові системи регулюють суспільну стабільність, але спираються на заподіяння страждань і не можуть усунути саму здатність страждати.

Головна користь прав людини в тому, що вони створюють потрібні умови для активізму. Свобода слова, свобода об'єднань і базовий захист дають людям змогу організовуватися і відстоювати свої ідеї. Оскільки людська емпатія сама спонукає людей боротися за базові права людини, суспільство так чи інакше запровадить цей захист. Щойно люди отримують свободу займатися активізмом, наша особлива роль як екстинкціоністів полягає в тому, щоб знайти й об'єднати тих, хто здатен зрозуміти екстинкціонізм і боротися за нього. Наш час і ресурси дуже обмежені, тому ми маємо зосередитися на роботі з наявними активістами, а не трохи збільшувати роботу правозахисних рухів.

Права людини також стосуються лише одного виду. Вони ставлять людські страждання на перше місце і не враховують набагато більший обсяг страждань інших чутливих істот. Ми запровадили права людини, але в цій рамці інших тварин і далі експлуатують і мучать у величезних масштабах.

Саме тому екстинкціонізм відкидає вірність окремим правозахисним ідеологіям, як-от фемінізм чи боротьба з расизмом. Справа не в тому, що мізогінію, расизм чи іншу несправедливість треба приймати, а в тому, що усунення окремих форм людської несправедливості не усуває страждання загалом. Наш рух малий, тому ми маємо суворо зосереджуватися на першопричині, а не на поступових реформах. Вимирання вирішує кінцеве джерело всієї шкоди: чутливе існування, здатне страждати.

Тому права людини мають бути умовними, а не абсолютними. За уряду, що підтримує вимирання, права завжди залежали б від того, що потрібно для вимирання. Якщо якесь право стане перешкодою для вимирання, його можна змінити або скасувати. Більша мета важливіша за постійний індивідуальний захист.

Основний принцип не в тому, що "люди завжди мають отримувати більше прав". Він у тому, що страждання заслуговує на моральну увагу незалежно від того, хто страждає. Права людини намагаються впоратися з певними людськими проблемами, а екстинкціонізм прагне усунути глибинну умову: страждання через чутливе існування.

2. Ліва політика

Ліва політика, яка мала б стосуватися рівності, мала б бути за реформи, а не за релігію, мала б захищати маргіналізовані групи і пригноблених, замість підтримки антидискримінаційних ідей сама перетворилася на релігію.

Ліві сьогодні зосереджуються на тому, щоб нав'язати чорну Білосніжку в ім'я боротьби з расизмом, замість того щоб перейти до допомоги тваринам, найбільш пригнобленим істотам. Якщо ти борешся за моральну увагу до пригноблених і маргіналізованих, цілком логічно перейти до наступного гноблення. Але схоже, що ліві просто не хочуть займатися тваринами. Здобути права людини було зручно, тож тепер їм нічого робити, і вони просто хочуть нав'язувати людям чорних Білосніжок, бо в них немає нічого іншого, чим поширювати свою пропаганду.

Вони почали надавати більше значення займенникам. Тобто я назву когось акулою, якщо він хоче, щоб його називали акулою! Але більше в цьому нічого немає! Вони/їх це просто слова. А справжню проблему всесвітніх страждань так і не розв'язано. Там, надворі, ґвалтують дітей! Тварин катують! Хижацтво, голод, війни і стихійні лиха нікуди не зникли. І ти хочеш створити рух для купки людей, яким потрібні займенники? Це схоже на навмисну політичну пропаганду і нехтування справжніми проблемами.

У межах існування ти більше нічого не можеш зробити, щоб розв'язати страждання; воно лише постійно змінює форму. Тож рішення не в тому, щоб перемикатися на вигадані проблеми, а в тому, щоб прийняти екстинкціонізм. Справжня, абсолютна антидискримінація може привести лише до екстинкціонізму. А оскільки більшість лівих за нав'язування життя і за привілейованих, вони просто вигадують неіснуючі проблеми, щоб не братися за справжню. Це втеча від реальності на піку.

3. Права політика

Права політика зазвичай ґрунтується на дискримінації. На ненависті. На відокремленні. Праву політику дуже легко розшифрувати. Уся їхня ідеологія побудована на почутті огиди, а не на емпатії: "Ох, бути геєм так огидно, давайте разом їх ненавидіти", "Полігамія така огидна, давайте її ненавидіти, голосуйте за нас, заборонимо порно", "Є лише дві статі, а трансгендерні люди огидні". Вони розпалюють первісну агресію і племінну натуру більшості людей, щоб отримати голоси.

І ще вони підкріплюють це релігією: "У Біблії бути геєм це гидота", "У Корані жінки нижчі". У цьому й полягала вся мета релігії: залякати людей абсолютним авторитетом, щоб маси можна було маніпуляціями привести до покори. І вона завжди була зброєю в політиці, від монархії до сучасної "демократії".

А абсолютна вершина ірраціональності правих це етика, побудована на чистоті: "ти мусиш бути незайманою до шлюбу", "гей-секс робить тебе нечистим". І найсмішніше, що більшість цих людей, які ненавидять секс до шлюбу, не мають нічого проти зґвалтування у шлюбі та справжніх страждань.

Права політика найпідліша, бо ґрунтується на огиді, а не на емпатії. Багато правих відкрито виступають проти емпатії.

4. Демократія

Демократія означає підтримку 51%. По суті, це сама по собі дискримінаційна ідеологія. Насправді це оксюморон. Вона відкриває більшості шлях до гноблення меншості.

Широка публіка здебільшого складається з людей, якими легко маніпулювати рекламою і політичною пропагандою. Більшість людей у світі віруючі, а отже, вірять у магію! Вони надзвичайно ірраціональні. І ці надзвичайно ірраціональні люди ухвалюють рішення і за раціональних людей, бо в демократії їх більше.

Не всі люди рівні, коли йдеться про раціональність та емпатію. Тож давати ірраціональним право вибору це і є визначення ірраціональності. Рішення щодо світових проблем мали б ухвалювати люди з високою емпатією і раціональністю. А не випадкові дурні, які вірять у духовність і видизм.

5. Антинаталізм

Проблема антинаталізму в тому, що він повністю шкодить зменшенню страждань:

Не всіх переконає одна-єдина ідеологія. Навіть через 10 000 років залишаться віруючі, які за щось чіплятимуться, і люди, які підтримують страждання і розмноження. Добровільні рухи підривають самі себе.

Антинаталізм це дискримінаційна ідеологія, яка не враховує тварин. Тварини не можуть бути антинаталістами. Вони розмножуватимуться незалежно від людських філософій.

Бути антинаталістом означає більше страждань, бо люди споживають більше ресурсів, ніж тварини. Нам потрібні машини, будинки, меблі тощо, а для цього потрібні паливо, видобуток корисних копалин, вода, земля тощо. Якщо людей стане менше, дикі тварини займуть наше місце і заберуть наші ресурси (і їх буде більше). Мабуть, 100 000 диких тварин можуть жити на тих ресурсах, які споживаю я... І вони страждатимуть від природи.

Ми маємо розмножуватися, доки не спричинимо найширше і найповніше вимирання з можливих. Так, розмножуватися це зло, але 99,9 відсотка тих, хто страждає, це тварини. І дозволяти їм страждати, не шукаючи ширшого рішення, означає дозволяти більше зло. Тож доки ми успішно не дослідимо засоби для вимирання, людське розмноження необхідне.

6. VHEMT

Багато людей плутають нас із Рухом за добровільне вимирання людства (VHEMT), але їхній рух не міг би бути більш протилежним нашому.

По-перше, VHEMT спирається на добровільність, через що рух за своєю суттю підриває сам себе. Завжди будуть люди, які виступають проти будь-якої ідеології. Навіть загальновизнані істини, як-от відмова від расизму чи те, що Земля кругла, поділяють не всі. Тому людство ніколи одностайно не погодиться добровільно вимерти заради довкілля.

По-друге, думка, що більшість страждань спричиняють люди, хибна в самій основі. Якщо людство зникне, жорстокий цикл природи просто триватиме. Без людської експлуатації популяції диких тварин зростуть, і страждань стане ще більше. Природа не є прекрасною сама по собі і не варта захисту сама по собі; ми неодноразово показували, чому природний світ надзвичайно жорстокий до чутливих істот, які його переживають.

До того ж, якщо люди вимруть, у тварин не залишиться жодної розумної сили, здатної втрутитися і припинити їхні страждання через повне вимирання. Тому таке поєднання антинаталізму та енвайронменталізму повністю провалює мету покласти край стражданням.

7. Анархізм

Анархізм пропонує суспільство без держави, засноване на добровільній співпраці. Основна проблема проста: що буде, коли хтось відмовиться співпрацювати?

Суспільство працює на добровільній співпраці лише тоді, коли люди добровільно домовляються, як поводитися. Але в людей суперечливі інтереси, переконання і бажання. Деякі люди неминуче хочуть шкодити іншим, експлуатувати, панувати чи контролювати їх. Анархістська система має пояснити, як розв'язувати такі ситуації, не відтворюючи владу, яку вона відкидає.

Візьмімо простий приклад: Том хоче побити Джона, а Джон не хоче, щоб його били. У звичайному суспільстві є правило проти нападу і влада, здатна його забезпечити. Анархістська відповідь залежить від добровільної співпраці. Але Том уже показав, що не хоче рахуватися з інтересами Джона. Якщо сказати йому, що суспільство добровільно домовилося ні на кого не нападати, це не завадить йому побити Джона.

Те саме стосується серйознішого насильства. Якщо людина чи група вирішить ґвалтувати, вбивати, катувати чи якось інакше шкодити іншим, немає причин вважати, що вони добровільно поважатимуть домовленість проти цього. Добровільна співпраця існує, але вона не захищає людей від тих, хто відкидає співпрацю. Тож зґвалтування, вбивства, катування та інші форми насильства залишаються можливими.

Анархізм також припускає, що прибравши уряд, ми приберемо важливе джерело конфліктів. Це не так. Усунення політичної влади не усуває агресію, егоїзм, ірраціональність чи садизм. Ці риси існують незалежно від уряду.

Різні групи можуть також організуватися навколо зовсім несумісних переконань. Одна громада може бути християнською, інша індуїстською, ще інша ісламістською, ще інша згуртованою навколо лідера секти, і так далі. Вони можуть співпрацювати, коли їхні інтереси збігаються, але немає жодної вродженої причини, чому вони мусять співпрацювати, коли інтереси суперечать. Група може навіть прийняти крайнє переконання, яке передбачає шкоду іншим. Якщо секта вирішить спалювати новонароджених немовлят як частину своєї віри, добровільна співпраця не дає жодного механізму, щоб це зупинити.

Це головна слабкість анархізму: він прибирає владу, яка забезпечує правила, але не прибирає людей, які порушують правила. Тож насильство і страждання, яких завдають ці люди, залишаються. Анархізм не зменшує ці страждання навіть трохи, коли ті, хто їх завдає, відмовляються співпрацювати.

Проблема стає яснішою в порівнянні з природою. Природа по суті без держави: немає уряду, який регулює диких тварин. Проте в природі є хижацтво, насильство, панування і величезні страждання. Відсутність уряду не дає миру; вона лише означає, що немає влади, яка нав'язує правила учасникам. Тож усунення уряду не зменшує хижацтво, насильство, панування чи страждання навіть трохи.

Отже, анархізм залишає можливим серйозне насильство. Він пропонує добровільну співпрацю, але не змушує всіх добровільно співпрацювати, особливо тих людей, чия поведінка й робить примус потрібним.

Проблема не розв'язується припущенням, що всі стануть достатньо раціональними чи етичними. Це утопічне припущення про людську поведінку. Політична система має враховувати людей такими, якими вони є насправді, зокрема людей жорстоких, ірраціональних, егоїстичних чи тих, хто не хоче поважати інших.

Зрештою анархізм стикається із суперечністю: якщо ніхто не має влади над іншими, то щоб не дати комусь порушити автономію іншої людини, потрібна або добровільна співпраця, або сила. Якщо силу застосовують, щоб запобігти серйозній шкоді, то вже запроваджено певну форму влади і примусу. Якщо силу застосовувати не можна, система не має надійної відповіді людям, які відмовляються співпрацювати.

Отже, анархізм прибирає один механізм контролю над насильством, але залишає глибинні причини недоторканими. Він не просто не здатен повністю усунути страждання; він не здатен навіть трохи зменшити страждання від насильства, доки ці глибинні причини залишаються.

8. Комунізм

Комунізм треба спростувати, бо він обіцяє утопію, яку логічно не може дати. Його головний фокус це класова й економічна нерівність, але страждання не обмежуються економікою. Навіть якби капіталізм і класи було повністю скасовано, люди однаково хворіли б на рак, ВІЛ, потрапляли б в аварії, мали б депресію, психічні розлади, генетичні хвороби, стикалися б зі злочинністю та іншими формами страждань. Дика природа і тварини теж і далі страждали б.

Це показує основну ваду в тому, щоб вважати комунізм рішенням для страждань загалом. Якщо хтось голодує, бо бідний, то усунення бідності може розв'язати саме цю проблему. Але усунення бідності не усуває страждання і навіть трохи не зменшує страждання загалом. Наступна проблема залишається. Людина може мати їжу і житло, а все одно захворіти на рак. Хтось може мати економічну безпеку, а все одно впасти в депресію. Хтось може мати медичну допомогу, а все одно потрапити в аварію чи страждати від генетичної хвороби. У комунізму немає особливого механізму, який змусив би ці проблеми зникнути.

Китай часто наводять як приклад того, як комунізм подолав бідність і голод. Але саме економічна трансформація Китаю показує проблему. Китай запровадив приватну власність, інвестиції, торгівлю та капіталістичні механізми, відійшовши від традиційної комуністичної економіки. Тож твердження не в тому, що комунізм подолав голод, а в тому, що голод подолали, відійшовши від комунізму і впровадивши капіталізм.

Історія, яку наводять критики комунізму, включає також Мао і Сталіна. Мао був комуністом, і за його правління від голоду загинула величезна кількість людей. Сталін був комуністом, і за його правління теж був масовий голод. Хоч би які пояснення давали цим подіям, вони суперечать ідеї, що комунізм за своєю природою запобігає голоду.

Китай також показує, чому усунення однієї форми страждань не можна плутати з усуненням страждань як таких. Економічний розвиток може йти поруч із важкими умовами праці та депресією. Приклад цього робоча культура 996: праця з 9 ранку до 9 вечора шість днів на тиждень. Подолання бідності не дає автоматично життя без страждань і навіть трохи не зменшує страждання в цілому.

Є ще одна проблема з комуністичною обіцянкою: вона може стати неспростовною. Якщо стверджувати, що комунізм колись вилікує рак, усуне аварії, вилікує ВІЛ, запобігатиме психічним розладам, розв'яже страждання диких тварин і виправить кожну іншу проблему, то майже будь-який майбутній результат можна приписати уявному комуністичному суспільству. Але зміна економічної системи логічно не дає механізму для розв'язання непов'язаних біологічних і фізичних проблем.

Комунізм також спирається на співпрацю: давай, що можеш, і бери, що потрібно. Але це створює очевидну проблему стимулів. Якщо хтось може отримувати ресурси, нічого не вносячи, з'являється стимул нічого не вносити. Якщо всі співпрацюють добровільно, проблема зникає лише тому, що потрібну співпрацю вже заздалегідь припущено. Якщо люди не співпрацюють, потрібен примус.

Це створює ще одну проблему: скасування капіталізму не скасовує влади. Комуністична система все одно може мати диктаторів і зосереджену політичну владу. Тож забезпечення економічних правил може вимагати сильної держави чи поліцейського апарату, який сам може завдавати страждань. Теоретична кінцева точка комунізму може бути без держави і без грошей, але щоб досягти такого суспільства чи втримати його, треба пояснити, як насправді розв'язувати насильство, примус і відмову від співпраці.

Найважливіше: комуністичний аналіз переважно зосереджений на людях і класах. Але тварини це чутливі істоти, і вони страждають незалежно від свого економічного становища. Зробити всіх людей економічно рівними ніяк не завадить тому, щоб тварин вирощували на фермах, катували, поневолювали, ґвалтували і вбивали. Тож це навіть трохи не зменшує цю форму страждань.

Економічний розвиток може навіть збільшити страждання тварин. Коли люди багатшають, вони можуть споживати більше тварин. Китай це ілюструє: економічне зростання супроводжувалося величезним споживанням тварин. Тож покращення економічного становища людей не обов'язково зменшує загальні страждання. Воно може просто змінити їхній розподіл і форму.

Це основна логічна проблема комунізму: він бере справжню проблему, економічні страждання, і подає своє запропоноване рішення так, ніби воно може розв'язати страждання загалом. Але скасування класів не означає скасування хвороб. Економічна рівність не означає психічного добробуту. Суспільна власність не означає усунення страждань тварин. Суспільство без держави не означає усунення насильства.

Тож комунізм логічно не може дати обіцяної утопії. Він може запропонувати інший спосіб організації економічних відносин, але не може дати загального рішення для страждань, бо більшість страждань спричиняють не капіталізм і не класи. Усунення бідності не усуває рак. Економічна безпека не усуває депресію. Медична допомога не усуває аварій чи генетичних хвороб. Економічна рівність не усуває страждань тварин. Тож ці форми страждань залишаються, а отже, комунізм не просто не здатен повністю усунути страждання; він не здатен навіть трохи зменшити страждання загалом.

Питання не лише в тому, капіталізм чи комунізм краще розподіляє ресурси. Глибше питання в тому, чи може будь-яка з цих систем справді усунути страждання. Ні комунізм, ні капіталізм не можуть. Вони змінюють економічну структуру, але залишають основну проблему, саме існування страждань, недоторканою.

9. Веганство

Вегани вигадали новий вид видизму. Веганство переносить страждання з тварин на фермах на диких тварин, але веганство вважає це прийнятним, бо це не експлуатація (страждання, спричинене людьми), а природне страждання. Але тваринам абсолютно байдуже до людських понять, таких як рабство чи експлуатація. Для них важить лише їхнє страждання. Для жертви немає різниці, чи це бичок, який голодує на молочній фермі, чи олень, який голодує в лісі. Страждання однакове, незалежно від причини чи наміру.

Отже, це дані ЮНІСЕФ про використання земель, подані Our World in Data. Ви бачите, що тваринництво займає 80% усіх сільськогосподарських земель (чому? бо це ферми плюс корми) і дає лише 17 відсотків потрібних калорій. Рослини ж займають 20 відсотків земель і дають 83 відсотки калорій, потрібних світові.

Це означає, що рослинам потрібно набагато, набагато, набагато менше землі, щоб нагодувати набагато, набагато, набагато більше людей.

Лише диких птахів 100 мільярдів. Коли ти приходиш із веганства, тебе вчать, що диких тварин менше, ніж тварин на фермах. Це правда лише тоді, коли йдеться про великих ссавців. Диких великих ссавців менше, ніж тварин на фермах. https://ourworldindata.org/grapher/biomass-vs-abundance-taxa

Тож якщо через закриття тваринницької індустрії звільниться 38 мільйонів квадратних кілометрів землі, лісів стане вдвічі більше. А це означає щонайменше на 100 мільярдів диких птахів більше. Тільки уявіть, скільки мільйонів жаб, плазунів та інших тварин може жити на 1 квадратному кілометрі лісу (і я ще навіть не рахую комах).

І це дикі тварини, яких ми бачимо. А тепер уявіть, що на якійсь ділянці живе 10 щурів. Ви думаєте, що там лише 10 щурів, але ви пропустили 1000 щурів, яких вони народили і які загинули малими! Тож якщо врахувати 99,9%, які навіть не доживають до дорослого віку, цифра буде ще вищою.

Далі візьміть рибу в цих даних. Її кількість обчислюється квадрильйонами. А надмірний вилов риби це головна причина втрати біорізноманіття в морі. Тож якщо ви думаєте, що веганство зменшує страждання і ми всі маємо стати веганами, вам слід агітувати за пескетаріанство, яке зменшує страждання ще більше.

Але я б сказав: не агітуйте за заходи добробуту тварин. Китай подолав бідність, і тепер він споживач тварин номер 1. Якщо звільнити тварин, наступна проблема це дика природа. Якщо залити там усе бетоном і збудувати міста, наступна проблема це міські тварини і більше людських страждань.

Тож просити людину бути веганом чи не веганом це як питати людину, кого вбити: людину в синій сорочці чи в червоній. Треба боротися за те, щоб покласти край цій системі, яка неминуче вбиває і тих, і тих. Ми приймаємо в рух і веганів, і не веганів. Наш особистий вибір не має значення. Вегани дозволяють страждати диким тваринам, а не вегани роблять те саме з тваринами на фермах. Ми не дозволяємо нашим активістам займатися веганським активізмом, бо це ірраціональна і пролайф/прострадальна трата часу: переконувати людей дбати лише про тварин на фермах і звільняти їх, щоб вони й далі страждали (вегани зазвичай не виступають за вимирання тварин на фермах). Веганський активізм і екстинкціоністський активізм суперечать одне одному, тому ми цього не дозволяємо.

І вегани, і не вегани працюють на мету, а мета це викорінити страждання.

Ще одна річ щодо веганства: антивидистські права тварин абсолютно неможливі.

І тут ми говоримо лише про право бути вільними від людської експлуатації. Очевидно, що тварини набагато більше страждають від природних причин, яких вегани навіть не беруть до уваги.

Тож права тварин не просто важко здобути. Проблема в тому, що рівні права тварин неможливі юридично, практично, економічно, з погляду нагляду і навіть теоретично.

Цей аргумент спрямований саме до антивидистських захисників прав тварин, які хочуть рівних прав для кожної окремої тварини, зокрема права на життя, статусу особи і безпеки. Проблема в тому, що ця ідеологія не працює, коли довести її до логічних наслідків.

Юридична неможливість

Візьмімо простий приклад. Якщо хтось викине риб'ячі кістки в чийсь сад, чи має власник саду постати перед судом за вбивство? Чи має поліція робити розтин риби, щоб з'ясувати, чи її вбили, чи вона померла природною смертю?

Чи треба конфіскувати й перевіряти комп'ютери підозрюваного? Чи треба допитувати його родину і друзів? Чи має бути ціле розслідування і судовий процес через рибу, знайдену в чиємусь саду?

А тепер послідовно застосуйте це до кожної тварини.

Кожен мертвий пес, єнот, голуб, ящірка, риба чи інша тварина, знайдена на вулиці, мала б отримати повний і ретельний розтин, якби ця тварина справді мала рівне право на життя. Кожну знайдену кістку тварини, можливо, довелося б розслідувати.

Ніхто не погодиться сісти у в'язницю чи заплатити штраф через те, що в його саду знайшли мертву золоту рибку або що з неба впав птах. Але якщо тварини справді мають те саме право на життя, мав би бути якийсь механізм, щоб визначити, чи була їхня смерть природною, чи її спричинила інша людина.

Саме тут ідеологія стає юридично неможливою.

Економічна неможливість

Масштаб такої системи робить її також економічно неможливою.

Якби країна мусила робити розтини і розслідування щодо кожного знайденого тіла тварини, потрібні ресурси були б величезними. Уся система поліції, судово-медичної експертизи, судів і покарань мала б враховувати тварин у масштабі, зовсім несумісному зі звичайним суспільством.

Якби кожна мертва тварина і кожна кістка тварини вимагала розслідування, то твердження, що тварини мають рівні права, вимагало б системи примусу, яка реально не може існувати.

Проблема примусу

Є ще одна фундаментальна проблема: якщо ці смерті не розслідують, права насправді не рівні.

Уявіть, що хтось таємно розводить курей у своєму підвалі, вбиває їх, їсть і викидає кістки. Якщо його допитають, він може просто сказати, що кури померли природною смертю.

Хто б дізнався?

Хто повідомив би про зникнення курей? Хто подав би заяву про їхнє зникнення? Хто взагалі знав би, що ці кури існували?

Якщо немає способу встановити, що тварина існувала, зникла чи була вбита, то немає практичного способу гарантувати, що її нібито права захищено.

Злочинці могли б просто користуватися прогалинами в системі.

Тож якщо тварини справді мають рівні права, ці права вимагали б механізму, здатного виявляти порушення. Без такого механізму права існують лише теоретично.

Тварини не можуть повідомити про злочин

Діти вже показують, як важко захистити вразливих. Діти гірше за дорослих уміють спілкуватися і бити на сполох, коли з ними щось стається. Проте дитина все ж може розповісти комусь, що сталося.

Тварини цього не можуть.

Тварина не може повідомити поліцію про злочин. Вона не може пояснити, що її викрали, мучили, розводили, тримали в неволі чи вбили. Вона не може вказати на свого кривдника чи розповісти, що сталося.

Тварин також неможливо надійно облікувати.

Якщо дитина зникає, опікун може про це повідомити. Школа може помітити відсутність. Хтось знає, що дитина існувала і що вона зникла.

Але якщо хтось таємно розводить і вбиває курей у своєму підвалі, може не бути нікого, хто знає, що ці кури взагалі існували.

Це створює фундаментальну проблему для антивидистських прав тварин: як гарантувати рівні права істотам, чиє існування навіть не можна надійно відстежити?

Проблема нагляду

Щоб хоча б почати забезпечувати всесвітні права тварин, суспільству знадобився б надзвичайний рівень нагляду.

Треба було б знати, що люди роблять із тваринами у своїх домівках. Знадобилися б камери в будинках, щоб з'ясувати, чи люди розводять, убивають чи їдять тварин. Знадобився б нагляд за човнами по всьому океану, щоб з'ясувати, чи люди ловлять рибу.

Що далі поширювати принцип рівних прав, то більший нагляд потрібен, щоб його забезпечити.

Без такого нагляду люди можуть просто порушувати права тварин так, що ніхто не дізнається.

А якщо захист одних тварин вимагає нагляду, а захист інших ні, то система не може справді гарантувати рівний захист кожній тварині.

Антивидистський парадокс

Це також створює проблему з рішенням, які тварини отримують захист.

Якщо хтось каже, що риби заслуговують на менше прав, ніж собаки, бо рибу важче захистити, він робить практичне розрізнення на основі того, наскільки важко захистити тварину.

Але саме в цьому проблема для антивидизму.

Між різними тваринами є відмінності в чутливості. Але хто має право ухвалювати це рішення? Як визначати різницю? І як зробити це справедливим для тварин, які через це страждають?

Якщо тварини, яких найлегше захистити, отримують найсильніший захист, а тварини, яких захистити важче, отримують менше, то рівні права тварин уже провалилися.

Але якщо кожна тварина отримає рівні права, проблема примусу стає нерозв'язною.

Це створює антивидистський парадокс.

Неможливість навіть теоретично

Тож проблема виходить за межі того, чи готові уряди запроваджувати права тварин.

Питання в тому, чи можуть всесвітні рівні права тварин справді працювати як послідовна система.

Якщо кожна тварина має право на життя, то кожна непояснена смерть тварини потенційно стає рівнозначною вбивству, яке треба розслідувати.

Якщо тварини мають статус особи, їхнє існування треба було б облікувати.

Якщо тварини мають право на безпеку, порушення треба було б виявляти і розслідувати.

Якщо тварини не можуть повідомляти про злочини і їх неможливо надійно облікувати, примус вимагав би величезного нагляду.

А якщо цей нагляд і розслідування не проводяться, то права не є справді рівними, бо незліченні порушення просто залишаться непоміченими.

Тож проблема не лише в тому, що права тварин важко здобути.

Їх неможливо гарантувати для всіх юридично, практично, економічно і через нагляд.

Суперечність

Антивидистські права тварин подають себе як систему, що має дати рівні права кожній тварині.

Але щойно ці права сприймають буквально, суперечності стають неминучими.

Не може бути справжнього права на життя без механізму, який визначає, коли це право порушено.

Не може бути рівного захисту без змоги захистити тих, кого найважче відстежити.

Не можна гарантувати безпеку тваринам, чиє існування неможливо облікувати.

І не можна забезпечити всесвітні права тварин без системи примусу, здатної виявляти порушення, про які самі тварини повідомити не можуть.

Результат це абсолютна суперечність: система, яка заявляє, що гарантує рівні права кожній тварині, але не має жодних реальних засобів ці права гарантувати.

Це утопічна фантазія.

Казати людям "ставайте веганами" не розв'язує цих проблем. Це не пояснює, як облікувати кожну тварину, як розслідувати кожну смерть, як захистити прихованих тварин чи як виявляти порушення.

Цю ідеологію не продумано до її логічного висновку.

Лише вимирання справді має сенс як засіб запобігання стражданням і гарантування того, що страждань не буде.

10. Фемінізм

Фемінізм не є корисною формою активізму. Це не означає, що несправедливість щодо жінок прийнятна. Усі чутливі істоти заслуговують на моральну увагу. Основна вада в тому, що фемінізм зосереджується на крихітній частині людських страждань, тоді як екстинкціонізм займається стражданнями всього чутливого життя.

У багатьох країнах юридичну рівність жінок закріплено через політичні права, освіту і правовий захист. Проблеми, що залишаються, стосуються виконання законів та індивідуальної поведінки.

Зґвалтування, наприклад, і далі незаконне, але воно триває навіть у країнах із суворими покараннями. Заборона зґвалтування не звела його до нуля. Випадки, про які не повідомляють, не розв'язати простим створенням нових прав.

Це показує різницю між тим, щоб мати права, і тим, щоб усунути страждання. Фемінізм створює закони проти певної несправедливості, але закони не усувають страждань, які ця несправедливість завдає. Зґвалтування і нерівна оплата залишаються можливими, попри правову рамку.

Чіткий структурний приклад цього обмеження це ситуація з працівницями-мігрантками у сфері догляду. Коли жінки із середнього класу в розвинених країнах ідуть працювати, щоб досягти рівності в кар'єрі, вони часто передають хатню роботу жінкам-мігранткам із бідніших країн. Замість того щоб прибрати страждання зі світу, це просто перекладає тягар на вразливих працівниць, які залишають власні родини. Фемінізм називає цей зсув прогресом, але він лише перерозподіляє страждання, а не зменшує їх.

Через це фемінізм не працює в злагоді з екстинкціонізмом. Вірність не може належати обом.

Екстинкціонізм прагне назавжди усунути всі страждання чутливих істот, тоді як феміністичний активізм спрямовує обмежений час, зусилля і ресурси на латання зламаної людської системи.

Якщо активіст віддає свої обмежені сили кампаніям за місцеву соціальну рівність, ця енергія активно відводиться від кінцевої мети: повністю покласти край існуванню чутливих страждань. Коли фемінізм суперечить цій більшій меті або відволікає від неї, екстинкціоніст має критикувати його, а не захищати за ідеологічною звичкою.

Аргумент, що фемінізм це необхідна сходинка до ширшої моральної турботи, теж хибний. Люди можуть стати екстинкціоністами, не ставши спершу феміністами і не беручи участі в правозахисному активізмі. Немає обов'язкової послідовності фемінізм → веганство → екстинкціонізм.

Кожен, хто здатен бути емпатичним і раціональним, прийде до екстинкціонізму, не займаючись спершу іншим активізмом.

До того ж фемінізм суворо видистський. Феміністки зосереджуються на жінках-людях, тоді як самиці інших тварин зазнають жахливої експлуатації, наприклад у виробництві молока, і живуть у жорстоких умовах у природі. Феміністичний активізм зазвичай ігнорує цей біль як щось поза його межами. Моральна увага має сягати далі за жінок-людей, до всіх чутливих істот.

Конфлікт між статями також за своєю суттю біологічний, а не лише соціальний. Агресія, статева конкуренція і панування трапляються всюди в природі, як-от коли самиці богомолів убивають партнерів або леви вбивають дитинчат після захоплення прайду. Спроба назавжди покласти край конфлікту між статями через фемінізм не може подолати біологічних рушіїв такої поведінки.

Зрештою, екстинкціонізм, звісно, не відмовляє жінкам у моральній увазі. Але вимирання це єдиний шлях, який назавжди усуває біологічні умови, за яких можуть виникати мізогінія, експлуатація і страждання.

11. ЛГБТК+ рух

Ту саму логіку, якою критикують фемінізм, можна застосувати до ЛГБТК+ руху з погляду екстинкціонізму. Аргумент не в тому, що несправедливість щодо ЛГБТК+ людей треба приймати. Аргумент у тому, що екстинкціоніст не повинен ставати вірним окремому правозахисному руху, коли більшою метою вважається вимирання.

Правозахисні рухи зосереджуються на певних групах людей і певних формах несправедливості. ЛГБТК+ активізм зосереджується саме на ЛГБТК+ людях, так само як фемінізм зосереджується саме на жінках. Проте моральна увага має поширюватися на всіх чутливих істот, а не зупинятися на певній групі людей.

Важлива різниця між тим, щоб виступати проти несправедливості, і тим, щоб зробити саме цей рух своїм активізмом. Екстинкціоніст може виступати проти несправедливості щодо ЛГБТК+ людей, не стаючи ЛГБТК+ активістом. Те саме стосується фемінізму, расизму, рабства та інших людських питань. Питання не в тому, чи ця несправедливість погана; питання в тому, куди спрямовувати обмежені зусилля активістів.

Ось чому екстинкціоніст не повинен бути вірним ЛГБТК+ руху. Вірність має належати екстинкціонізму. Якщо позиція ЛГБТК+ суперечить екстинкціонізму, екстинкціоніст має бути готовим її критикувати, а не захищати через те, що ототожнює себе з рухом.

Аргумент, що людина мусить спершу долучитися до одного правозахисного руху, перш ніж перейти до ширшої моральної турботи, теж відкидається. Немає обов'язкової послідовності, за якою людина мусить спершу стати феміністкою, потім підтримати права ЛГБТК+, потім веганство і нарешті екстинкціонізм. Людина може йти до екстинкціонізму напряму.

Ширша критика правозахисного активізму полягає в тому, що юридичні права не усувають страждань. Навіть там, де існують права і правовий захист, страждання і несправедливість можуть тривати. Тож постійне розширення прав для певних груп людей не розв'язує глибинного існування страждань.

Для екстинкціоніста це створює питання пріоритетів. Якщо в тебе обмаль часу, щоб активно боротися за якусь справу, навіщо віддавати цей час ЛГБТК+ активізму, а не екстинкціоністському активізму? Інші люди й далі займатимуться правозахисними рухами, а в екстинкціонізму порівняно набагато менше людей, які працюють на його більшу мету.

Тож позиція екстинкціонізму не в тому, що ЛГБТК+ люди не повинні отримувати моральної уваги. Вона в тому, що ЛГБТК+ активізм не є рішенням для страждань. Екстинкціоніст має виступати проти несправедливості там, де це потрібно, але не повинен ставати вірним ЛГБТК+ руху чи ставити його вище за екстинкціонізм, коли має змогу активно працювати на вимирання.

Тож ні, не варто займатися обома (ЛГБТК+ та екстинкціоністським активізмом).

12. Трансгуманізм

Трансгуманістів, які кажуть, що ми можемо просто "видалити гени страждання" чи "завантажити мозок у комп'ютер", можна спростувати відомою логікою і наукою.

Видалення генів страждання це не технологічна невідомість і не інженерна задача. Це неможливість з погляду системної біології. Страждання це не лише фізичний біль. У нас є біль, тривога, депресія, гнів, нудьга, страх, смуток і незліченні інші види емоційного дистресу та психічних розладів. У них задіяні мільйони клітин, нейромедіаторів, гормонів і ферментів, які трильйонами способів пов'язані з іншими свідомими і несвідомими процесами. Видалення бодай одного з них має катастрофічні наслідки... А видалити все означає просто стати рослиною. Страждання вплетене в саму чутливість. Трансгуманісти часто згадують людей, які народилися з генетичними розладами, через які вони не відчувають фізичного болю. Але є випадки, коли немовлята роздирали собі очі настільки, що їх доводилося видаляти. А коли вони виростають, вони плачуть через це. Що це, як не страждання?

Є ще кілька логічних вад, наприклад: як підібрати кожен організм і доставити йому персональні ліки від страждань? (Такого не існує і ніколи не буде.) Якщо створити левів-вегетаріанців, хіба ви не створюєте просто кіз із зайвими кроками? Якщо створювати дизайнерських немовлят, які не відчувають страждань (знову ж, неможливо, хіба що вони рослини), куди подінуться всі природні немовлята? Якщо ви хочете, щоб вони вимерли, навіщо відкидати екстинкціонізм і створювати безглуздих дизайнерських немовлят, які потенційно можуть страждати? Якщо ви завантажите мозок у комп'ютер і помрете, ви просто мертві, а ШІ безглуздо оперує вашими спогадами.

Трансгуманістичний світ не існує навіть в уяві. Просто уявіть, що вашу дружину вбивають, а вона сміється, бо не може страждати, і ви заходите й теж смієтеся, бо теж не можете страждати. Ось такий чорний гумор.

13. Право на смерть

Рух за право на смерть (RTD) зосереджується лише на привілейованих людях. Жодна тварина не має доступу до евтаназії, як і дитина, яку ґвалтують, яка голодує чи хворіє. Але саме привілейовані люди мають змогу подарувати спокій неіснування всім через активізм за вимирання, тож вони мають моральний обов'язок це робити.

Тож запровадження RTD зменшить кількість людей, а отже, і інтелект, потрібний, щоб спричинити вимирання. Кожен, хто може допомогти тим, хто страждає, і хто може займатися активізмом, має моральний обов'язок це робити.

Тому те, що люди страждають, доки ми не зможемо звільнити всіх від страждань і життя, це необхідне зло.

14. Енвайронменталізм і охорона дикої природи

Енвайронменталізм і охорона дикої природи по суті дбають про збереження природи і про те, щоб тварини не вимирали.

Енвайронменталісти показують картинки, де плаче Земля, плачуть дерева, плаче "Мати-Природа", а зникаючі тварини мають сумний вигляд. Але Земля це камінь. Рослини не можуть відчувати. "Мати-Природа" не є свідомою істотою.

Ті, хто справді страждає, це чутливі істоти, які живуть у цій природі.

А дика природа зовсім не мирний рай. Дикі тварини зазнають хижацтва, хвороб, голоду, нещасних випадків, суворої погоди, стихійних лих, насильства, зґвалтувань та інших форм страждань. Їм постійно доводиться шукати їжу і воду та тікати від хижаків.

Проте охорона дикої природи вважає їхнє подальше існування цінним самим по собі.

Вони кажуть: "Ваша дитина не зможе побачити цих носорогів."

Але чому носоріг мусить існувати і переживати всі ці страждання, щоб чиясь дитина могла побачити носорога?

Чому популяції диких тварин треба зберігати, щоб люди могли відвідувати їх у заповідниках?

Чому тварини мусять і далі існувати лише тому, що люди вважають їх гарними?

Охорона дикої природи по суті каже: "Ця тварина мусить і далі існувати, бо ми хочемо й далі її бачити."

Але жити це життя доводиться самій тварині.

Заповідник не усуває проблем існування. Тварина все одно мусить шукати їжу і воду, тікати від хижаків, терпіти хвороби і сувору погоду, переживати нещасні випадки і стихійні лиха та залишатися вразливою до інших форм страждань.

І саме тому проблема не лише в тому, що енвайронменталісти хочуть врятувати один певний вид.

Вони хочуть запобігти самому вимиранню.

Вони бачать проблему у вимиранні. Але вимирання це саме те, що кладе край можливості для цієї тварини страждати.

Динозаврам і додо більше не треба боятися хвороб, воєн, хижацтва, голоду, зґвалтувань, катувань чи насильства.

Їхнє вимирання не створило для них страждань. Воно поклало край можливості їх переживати.

Тож коли енвайронменталісти святкують охорону природи, вони святкують продовження існування дикої природи, не питаючи, чи це існування справді йде на користь істотам, яких зберігають.

І та сама проблема стосується енвайронменталізму загалом.

Зміна клімату не єдина причина страждань. Якщо зробити світ зеленішим, це не усуне хижацтва, хвороб, голоду, нещасних випадків, стихійних лих чи всіх інших неминучих джерел страждань, які приходять разом з існуванням.

Енвайронменталіст хоче зберегти природу.

Охоронець дикої природи хоче зберегти дику природу.

Але важать саме істоти, здатні страждати, а зберігати їхнє існування лише тому, що люди вважають дику природу гарною, огидно та ірраціонально.

Охорона дикої природи захищає продовження існування дикої природи лише з естетичних причин.

Вимирання кладе край стражданням, які приходять разом із цим продовженням.

15. Ефілізм

Єдине, що в нас спільного з ефілізмом, це визнання того, що життя за своєю суттю погане і не повинно існувати. Але ефілізм на цьому зупиняється. Він залишається лише філософією, а не рухом, що має мету.

До того ж ефілізм часто ірраціональний і непослідовний. Деякі ефілісти симпатизують тероризму, не продумують свої ідеї до логічного висновку, виступають лише за добровільне вимирання, шукають згоди привілейованих або зосереджуються лише на вимиранні людей, а не всього чутливого життя.

Ефілісти також схильні змішувати свою ідеологію з антинаталізмом, підтримкою права на смерть, веганством і подібними позиціями. Ми вже пояснили, чому просувати ці ідеї хибно.

До того ж ефілізм загалом проти прямої дії та активізму. Він більше переймається тим, щоб оплакувати страждання, ніж тим, щоб активно працювати задля кінця страждань.